"Не так важливо, що ти робиш, важливіше як ти себе при цьому почуваєш"

Наталка Сняданко, 37 років.

Письменниця, перекладачка, журналістка. Народилася 1973 року у Львові. Навчалася у Львівському та Фрайбурзькому університетах. За освітою філолог. Перекладає з німецької, польської та російської. Зараз працює над перекладом роману «Гойдалка дихання» німецької письменниці румунського походження Герти Мюллер – минулорічної лауреатки Нобелівської премії із літератури. Входить до редакції тримовного, польсько-українсько–німецького літературного часопису «Радар». Друкується в українських («Львівська пошта», «Профиль», «Український тиждень») та закордонних («Gazeta Wyborcza» , «Sueddeutsche Zeitung «, «Odra», «du») виданнях. Авторка книг: «Колекція пристрастей, або пригоди молодої українки», »Сезонний розпродаж блондинок», » Синдром стерильності», »Чебрець у молоці», «Комашина тарзанка» та книжки для дітей «Країна поламаних іграшок та інші подорожі». Її тексти перекладалися у Польщі, Чехії, Росії, Білорусі, Німеччині, Швайцарії, Австрії та США. Впевнена, що навчити писати неможливо, можна лише навчити писати краще того, у кому це закладено від природи. Вважає, що жити слід у країні, де народився, навіть якщо ця країна і не дуже пристосована до життя. На її думку відчуття радості складається із дрібниць, які треба вміти помітити і оцінити. Одружена, разом із чоловіком Олегом виховує двох дітей – 7-річного Нестора та 3-річну Варвару.

Перше сильне дитяче враження – огидний смак сирної запіканки у дитсадку, яку примушували їсти усіх, але для неї вихователька, подруга бабці, зробила виняток. Завдяки цьому збагнула основний механізм функціонування українського суспільства, де все вирішують особисті зв’язки, щоправда, практично користуватися цим механізмом так досі і не навчилася.*

• Я дуже давно мріяла перекладати Герту Мюллер. Зараз перекладаю її роман «Гойдалка дихання» про депортованих у 1945 до трудових таборів у Донецьку румунських німців із Семигорода. У Румунії ця тема досі табу, та і у нас про це мало що відомо. Чудово, що Герта Мюллер отримала Нобелівську премію, тепер її книги цікаві не лише вузькому колу естетів, а і ширшому загалу.
•  Перекладати наукову статтю мені не так цікаво, як літературний текст, адже науковий переклад здебільшого вимагає лише точності. Іноді – треба боротися з браком термінології, орієнтуватися у тій чи іншій сфері. А у літературному перекладі потрібно відтворювати стиль, перекладати контексти з одного культурного середовища до іншого. Це набагато складніше, але і цікавіше. Хоча складність – це не завжди показник цікавого тексту. Бувають складні тексти, перекладати які не дуже цікаво.
• Український книжковий продукт сьогодні є не товаром, а радше елементом престижу, який купують із переконання. Маркетингового процесу я не бачу. Навіть у царині дитячої літератури. Поза книгарнями великих міст знайти україномовну дитячу книгу дуже важко. Який це бізнес, коли книжки навіть не доходять до споживача. Література не може існувати та розвиватися лише завдяки зусиллям приватних видавництв. Останні підтримуватимуть лише комерційно вигідну літературу. Усім решта має займатися держава замість імітувати існування культури, заміняючи її сурогатом так званої «офіційної культури» з усією її фольклорно-кічевою архаїкою.
• Для підтримки і промоції культури у європейських країнах існують спеціальні державні інституції. І діяльність Польського інституту в Києві, Інституту Ґьоте, Французького інституту чи аналогічних представництв у нас інших країн відчутна і помітна, вони організовують фестивалі, виставки, дотують переклади творів письменників своєї країни іноземними мовами, ініціюють цілий ряд цікавих проектів. У нас інституції такого плану ніби-то теж існують. Міністерство культури, його регіональні відділення, представництва за кордоном. Але чим займаються ці українські інституції як усередині країни, так і за кордоном, для мене таємниця.
• Кілька років тому у Варшаві відбувався книжковий ярмарок, де Україна була головним гостем. Але на нього приїхало дуже мало українських письменників. На завдання газети, у якій я тоді працювала, я подзвонила в мінкульт і запитала, як вони відреагували на запрошення, чи відправили офіційну делегацію. У відповідь почула, що згідно українського законодавства у мінкульту немає можливості фінансувати поїздки письменників. Тому вони відправили на ярмарок своїх працівників. Письменників міністерство теж запросило приїхати власним коштом і навіть зарезервувало для них готельні номери, але не попередило, що платити за готель доведеться самостійно.
• У світі постійно зникають якісь мови. Чому українська має залишитися, якщо українці самі не хочуть розмовляти нею? А шкода. Гарна мова.
• Українці часто вважають, що час -- це найдешевше, що у нас є і заощаджують все що завгодно, тільки не власний час і не власні зусилля. Поки це самоусвідомлення не зміниться, наше життя і далі залишатиметься незручним і неорганізованим, сповненим дрібних щоденних стресів, яких легко можна було би уникнути.
• Якщо людина сама хоче віддячитися цукерками чи кавою, це її добровільне рішення, а не хабар. Зовсім інше – коли людину прямо чи непрямо змушують платити гроші.
• Для сучасної людини читати – це зусилля. Нічого дивного, що діти зараз менше читають, вони засвоюють більше візуальної інформації, ніж колись. Своїх дітей читати не заставляю, намагаюся їх зацікавлювати книгами.
• Є дуже мало гарно виданої і в той же час цікавої дитячої літератури. Більшість дитячих книжок зроблені для дорослих, допасовані до їхньої естетики.
• Я написала дитячу книжечку. Це був естетичний експеримент, хотілося спробувати зробити книжку не для дорослих, а щоб мій син сказав, що це кльово. Я не можу вникнути у його світ, в нього є свої уявлення. Якщо хочу, щоб йому було цікаво, це не означає, що мені теж має бути цікаво. Головне – не нав’язувати. Діти самі бачать, де гарні малюнки, а де ні, що цікаво слухати або читати, а що ні. Треба давати їм можливість вибрати.
• Характер дитини здебільшого формується дуже рано, непомітно для батьків, і замість намагатися змінити його, краще, як на мене, зберегти довіру дитини. Мені здається, що не так важливо, чи буде твоя дитина такою, якою б тобі хотілося ї ї бачити, адже твої уявлення не обов’язково відповідають бажанням і можливостям самої дитини. Значно важливіше, але і важче не нашкодити їй своїм вихованням.
• Ініціатива, вміння мислити відкрити, креативно генерувати ідеї – це сьогодні допомагає жити.
• Дуже важливо вміти реалізовувати свої бажання. Не треба боятися хотіти. Якщо знаєш, чого хочеш, це вже дуже багато. Все інше додасться, коли рухатимешся до мети.
• В нас немає табу на офіційному рівні. Є автоцензура. Якщо є антисемітизм,то він неусвідомлений. Людина не скаже, що вона антисеміт, а буде розповідати анекдоти про євреїв і вважатиме, що це смішно. Табуїзована тема – сексуальні меншини, якщо про неї говорять, то тільки в негативному контексті. До толерантності, відкритості у таких темах ще дуже далеко.
• Європейська освіта у першу чергу вчать дискутувати, обмінюватись думками, а не зазубрювати напам’ять. У нас цього не вчать, тому українці не вміють дискутувати ні у своєму приватному, ні у публічному просторі. Розбіжність думок приводить, як правило, не до спроби порозуміння і взаємного переконання, а до примітивної сварки.
• Україна – патріархальна країна. Успішні, реалізовані жінки вкрай рідко називають себе феміністками. Це слово здебільшого вживається у негативному контексті. Іноді навіть самими жінками. Це дивно, але так є.
• Патріархальному суспільству притаманна інфантилізація чоловіків. Вродливі, доглянуті і успішні чоловіки середнього віку в Україні – величезна рідкість.
• Якщо та чи інша професія втрачає престиж, у ній відразу ж збільшується кількість жінок.
• Якщо за статтю людини можна визначити ступінь її професійності, придатності на керівній посаді, тощо, то чому би не враховувати при цьому, скажімо, ще зріст і вагу?
• Будь яке співіснування – це компроміс. Треба вміти домовлятися. В тому числі із собою.
•  Мені пощастило. Я займаюся тим, чим завжди хотіла займатися.
• Свідома людина – це людина, яка не лише керується чужими вказівками, а й самостійно шукає відповіді на ті чи інші запитання.
•  Є тексти написані свідомо, а є ті, що пишуться самі, неконтрольовано, тоді ловиш найбільший кайф. Такі тексти – найкращі.
• У мене регулярно бувають напади ліні. Добре, коли можна дозволити собі не боротися з цим.
• Література існує не для потрібності, а для приємності, це суто естетичне, позбавлене практичної користі заняття. Література маргінальна за своєю природою.
• Графомани – це люди, які отримують від літератури максимальне задоволення. Вони люблять те, що пишуть, переконані у своїй геніальності, але їм важко переконати у тому ж всіх довкола. Графомани позбавлені найважчого у літературі – вагань і непевності. Принаймні я собі так це ідеалізую.
• Самореалізація – це процес, а не результат.
• Найбільше чого я боюся, це не відчувати радості від життя, коли все перетворюється на рутину. Усе повторюється, і кожне повторення забирає з собою трохи радості, втрачається відчуття новизни. Важко навчитися не віддавати цю радість.
• Самотність може бути комфортною, для мене це комфортний стан. Люблю бути сама, думати про своє. Я не потребую багато спілкування, постійного товариства біля себе. Боюся відчувати себе самотньою.
• Людина перестає боятися, коли потрапляє у ситуацію, якої боїться.
• Відчуття несправедливості з’являється тоді, коли ти маєш можливість прийняти рішення, але не робиш цього самостійно, а слухаєшся чиєїсь поради, перекладаєш відповідальність на когось. А потім вважаєш цю людину винною у своїй невдачі.
• Відчуття перманентного щастя неможливе хоча б тому, що людина б не знала, що таке щастя. Щоб зрозуміти будь-який стан, треба мати з чим його порівняти, відчути щось інше.
• Батьківство вчить відмовлятися від себе, від якихось своїх егоцентричних
• штук. Цього дуже важко навчитися і має бути дуже сильний стимул. Мені
• важко було цього навчитися. Для мене це був цінний досвід усвідомити,
• що мої інтереси не є для мене єдино важливими, я маю поєднувати їх з
• інтересами своїх дітей, сім’ї.
• Зараз моя донька вчить кольори. Коли забуває, як називається той чи інший колір, питає мене: «Мама, якого це кольору?» – я кажу: «Червоного». Вона відповідає: «Молодець, мама»!
• Я доволі строга мама. Іноді, думаю, що занадто. Ловлю себе на тому, що треба більше просто спілкуватися з дітьми, розслаблятися, а на тільки виховувати. Це найважче.
• Я за постійність. Мені дуже бракує її в цьому світі, все якесь дуже непевне, тривке, калейдоскопічне.
• Дуже багато речей оцінюються з величезним запізненням, особливо в мистецтві. Успіх не завжди є показником якості.
• Якщо я маю гроші, я маю це показати – це є засвідченням бідності.
• Сміливість зізнатися у тому, що чогось не знаєш чи не розумієш, притамання здебільшого освіченим людям. Люди малоосвічені намагаються приховати власне невігластво і цим якраз видають себе.
• Віра – це форма захисту від страху.
• В нас модно демонструвати свою релігійність. В 99% це обмежується походами до церкви. Що в театр, що до церкви, прийнято ходити, це ритуалізовані дії, але неосмислені.
• Любов це не дуже добровільне відчуття. Не можна себе примусити любити або не любити когось.
• Не так важливо, що ти робиш, важливіше як ти себе при цьому почуваєш.
• Коли сприймаєш світ з позиції слабшого, маєш більші вимоги до оточення, ніж до себе. Більше пробачаєш собі, ніж іншим. На все дивишся з позиції жертви, світ здається жорстоким і несправедливим, бо сама у себе забираєш можливість приймати рішення. Коли сприймаєш світ з позиції сильної людини, то просто намагаєшся зробити, те, що у твоїх силах і почуваєшся значно краще.
• Властивість психіки полягає у тому, щоби будувати ілюзії. Розбити, які
• може тільки життєвий досвід. Чим болючіший досвід, тим більше шансів
• здобути мудрість.
• Марно заперечувати егоцентризм, краще вчитися його дозувати.
• Будь яка справжня радість полягає у дрібницях.
• Чим краще людям ведеться, тим більше вони нарікають. Люди, які живуть в складних умовах сприймають все легше.
• Ліниві люди іноді креативніші, вони не хочуть робити дурної роботи. Працьовитий ентузіаст буде повторювати одну і ту ж дію до безкінечності замість спробувати автоматизувати процес.
• У літературі для мені важливий експеримент, несподіванка. Кожна моя книжка – внутрішній експеримент. Я вчуся робити щось нове, описувати те, що раніше не вдавалося описати, відчувати на якомусь новому для себе рівні. Література тим і цікава, що тебе ніхто не може цього навчити.